«Навіщо ми живемо? Яка наша роль в цьому світі? Боротьба за справедливість? Але ж чому землю окропляє кров невинних людей, а вони навіть не воїни… Так, життя несправедливе. Тиранія і постійні війни правлять цім світом. Це період Сенгоку, період завоювання феодальних земель Японії! Коли кожний прагне загарбати собі Країну Сходу Сонця, але про наслідки ніхто навіть не задумується…
Проте це суто мій погляд на те, що відбувається в світі… Хоча моя думка ніколи нікого не цікавила.
Так, дитинство в мене було не з кращих. Я взагалі була не бажаною дитиною. Мій батько хотів сина, наступника. До речі, про батька, це через нього тиранія вільно розгулює Японією. Він занурив цей світ в ріки крові… Демон, князь Тьми – Ода Нобунага.
Що ж, повернемось до мого нелегкого дитинства. Так, я була небажаною, батько не звертав на мене ніякої уваги. Міг навіть вдарити, якщо в нього настрій був погани і я попадала під гарячу руку. Якби не моя мати – Нохіме, не знаю де б я була, напевно, точно  не при житті… Проте вона була аж надто вірна моєму батьку, життя готова була за нього віддати. А цей Демон заради своєї могутності знищив з лиця землі її рідне селище, погубив усіх людей… І так було з багатьма землями. Тисячі людей падали в агонії смерті перед  князем Тьми.
Це все ставалося на моїх очах. Було боляче навіть на це все дивитися, а ці всі смерті настільки врізалися мені в пам*ять, що не хотілося навіть жити.
Так пройшли перші 10 років мого життя. Поки не стався переворот ний момент всього мого подальшого буття. В мені відкрилось те демонічне, якого я прагнула позбавитись. Не дарма, мій батько князь Тьми, в мене з*явилось «мусоу» - надприродна енергія, яка дає силу. Це, звичайно, не диво в нашому світі, багато генералів і командирів володіли нею, але ж моя енергія відрізнялась: щось темне жило в мені,  і кожну хвилину, кожну секунду прагнуло вийти назовні.
І почались постійні тренування по контроль «мусоу» і бойових мистецтв. Це було аж надто тяжко для мене, я дуже часто втрачала свідомість через те, що не мала достатньо сили, щоб витримувати всі ці знущання…
Але все ж ці тренування давали результати. Через п*ять років я вже повністю могла контролювати «мусоу», ще через два – я стала елітним воїном. Хоча я всього цього не хотіла, не хотіла вбивати. Але ж мою думку ніхто не питав…
І ось тепер мені двадцять років. З того моменту майже нічого не змінилось…»