Пролог
В моєму житті було багато дорогих мені людей – мама і тато, сестричка Джіні, брати, і навіть Гаррі Поттер, який, до речі, був мені теж кимсь схожим на брата – завдяки Рону. Ще я дуже любив навчання в Гогвортсі – навіть той останній рік, коли нас усіх діставала Амбридж. Я любив приїжджати на канікули до «Барлогу», любив розпаковувати подарунки. Я любив, коли на вулиці наступала осінь – вся природа тоді набувала кольору волосся моєї сімейки.
Я любив піротехніку – ту, яку купив, і ту, яку ми з Джорджем самі зробили. До речі, Джордж завжди був найближчою мені людиною на всій землі.
Мій брат-близнюк, неначе моя частинка.
Так, був Джордж.

А ще була Анджеліна.

Розділ 1
На щастя (або на нещастя) я ніколи не був особливо влюбливим. Та й Джордж також – ми подобались дівчатам, з деякими зустрічались, але завжди розходились друзями. Не було такого, щоб голова крутилась, а серце завмирало у грудях. Не було такого. Проте був шарм і вміння жартувати – завдяки цим двом якостям нам з Джорджем вдалось не нажити собі ворогів серед представниць прекрасної статі.
В нас склались досить непогані відносини з дівчатами з нашої квідичної команди – Кеті, Алісією й Анджеліною. Напевне, саме тому я вирішив зробити, як брат (він запросив Алісію), і запросив Анджеліну на Святковий Різдвяний бал в Гогвортсі, влаштований на честь Тричаклунського турніру.
От тут всі приколи й почались.
***
Я відчув себе щасливим, коли зрозумів, як це круто, коли сам заробляєш гроші. «Відьмацькі Витівки Візлів» тільки-тільки входили в оборот, але, принаймні, на гарні парадні мантії нам вистачило. А то, подивившись на Рона в мантії, яку йому купила мама, хотілось і плакати, і сміятися. Пригадую, тоді я вперше подумав про те, що ніколи не дозволю собі іти поряд з Анджеліною в схожому вигляді – вона дівчина гарна і поряд з нею треба бути таким самим. Чому я тоді подумав, що піду з нею ще кудись окрім Різдвяного балу? Не знаю. Мабуть, моя підсвідомість була розумніша за мене.
Джордж зустрівся з Алісією ще у вітальні, а я пішов з ними – Анджеліна сказала, щоб я чекав на неї у вестибулі.
Мене вразив тоді наш Гогвортс. Заучки й ботаніки, відмінники й ударники – ніхто з них не був таким, як раніше. Дівчата виглядали засліплююче красивими в своїх вечірніх сукнях і легких мантіях, прикриваючих плечі. Хлопці були незвично крутими, елегантними – Рон у своїй незрозумілій мантії не рахується. У всіх очі горять, чути сміх, збуджені розмови. Хто сказав, що сучасна молодь не так гарно дивиться на балах і для неї краще різні алкотусівки і дискотеки? Все це брехня! Замок тоді наче повернувся на кілька століть назад.
Я стояв біля парадного входу, не знаючи, що робити – Джордж з Алісією пішли в зал, нав’язуватись із розмовами до якоїсь іншої пари здавалось непристойним, Анджеліна запізнювалась. Он пройшли повз мене Віктор Крум і красуня Герміона  - дівчина мило посміхнулась мені і помахала ручкою. Зараз буде перший танець чемпіонів. Хотілось би подивитись, але без Анджеліни я не піду. Я засунув руки в кишені і без особливого інтересу глянув на головні сходи.
Це в мене серце в грудях ніколи не завмирало? Це в мене голова ніколи не крутилась? Та я ледь не впав без почуттів від захвату, коли побачив ЇЇ. Анджеліну.
Дівчина спускалась по сходах. Вона була одягнена в офігенну сріблясту сукню, довге чорне волосся шовковистими локонами спадало на плечі. Темно-карі очі дивились на мене уважно, з інтересом, наче вперше побачили. В мене перехопило подих, коли я зрозумів, що маю підійти до неї. Ноги стали ватяними, я відчув, як щоки заливає рум’янець. О ні, як це тупо! Стою, червонію, як дівиця. Доки я розбирався в собі, Анджеліна сама підійшла до мене.
- Привіт!
Я дурнувато посміхнувся.
- Привіт! Ти дуже… - я замовк, підбираючи відповідне слово.
- Яка?
- … гарна!.. – сказав я і відчув себе повним придурком. Гарна?! Та вона прекрасна, неймовірна, найсимпатичніша з усіх гогвортських дівчат!
- Дякую. – посміхнулась Анджеліна. – Пішли?
Я кивнув. Як тільки ми зайшли в зал, почався перший танець. Під час нього я взяв себе в руки і навіть став сміливішим. Тому вже через п’ять хвилин потягнув дівчину танцювати.
Бал пройшов чудово. Нові відчуття, які з’явились, коли я побачив Анджеліну на сходах, робили вечір узагалі прекрасним. Ми танцювали тільки одне з одним. Якийсь хлопець з Дурмстренгу запросив мою подругу на танець, але вона відмовила, сказавши, що втомлена. Щоправда, через п’ять хвилин вона все-таки танцювала, але вже зі мною.
Коли була третя ночі і зал майже повністю опустів, Анджеліна сказала, що хоче спати. Я пішов її проводжати.
Ми мовчки йшли коридорами замку. Я ніс в руках її мантію і постійно зиркав на свою супутницю, що крокувала трошки попереду. Її волосся дещо розтріпалось і вона одним впевненим рухом забрала його на праве плече. Я дивився на сріблясту тканину, що обтягувала тендітну фігурку, на тонку шлейку на голому плечі і відчував, що нічого не хочу зараз більше, ніж вічність іти цими коридорами і так дивитись на неї. Але навіть більше цього я мріяв зараз поцілувати це ніжне плече.
Думаю, Анджеліна відчула мій погляд, бо раптом зупинилась. До вітальні залишався один поворот.
- Красивий вечір, правда? – тихо запитала вона. Я зупинився просто на нею і щось незрозуміло пробурмотів у відповідь. Пройшло кілька секунд і я легенько торкнувся плеча дівчини рукою, розвертаючи її до себе.
- Я дуже зіпсую його, якщо зараз тебе поцілую? – запитав я.
Анджеліна уважно подивилась на мене, а тоді стенула плечима.
- Думаю, можна ризикнути, - посміхнулась дівчина і вказала пальчиком на свою щоку.

Розділ 3
Не буду описувати кожен день, проведений разом з Анджеліною. Цеза надто особисте. Та й усі ці дні стали для мене суцільною світлою смугою – ніби довжиною у вічність.
І коли до мене летів зелений промінь, запущений якимсь Смертежером, я згадував смак її губ, блиск її очей. Кажуть, перед смертю перед очима проноситься все життя. Переді мною пронеслись спогади нашого з Джорджем дитинства і нашої юності з Анджеліно. Тому, що ВОНИ були моїм ЖИТТЯМ. Вони були ЗМІСТОМ мого існування.
А тоді в напівзруйнованому коридорі Гогвортсу моє життя обірвалось.
2 травня 1998 я помер.
***
Я кудись летів. Не думаю, що це був тунель, в кінці якого сяяло світло. Бо в тунелю є стіни, а тут їх не було. Тільки невагома і зігріваюча душу радість.
Я бачив своє тіло на підлозі коридору і волаючих щось Персі, Рона, Гаррі і Герміону, що метушились біля мене. Персі притискав моє тіло до грудей, і плакав. І хрипів уже, але не міг нічого вдіяти. Я бачив їх, але все більш віддалених, змазаних. Я тягнувся догори, подалі від понищеного заклинаннями замку, подалі від криків, подалі від війни. Я не мав тіла, я складався зі світла.
Я самому собі здавався світловою кулею. Я бачив все довкола – у мене не було очей, і тому було видно одночасно те, що вгорі, і те, що внизу. Не можу пояснити вам свій стан, адже ви живі. Але це було незвичним і прекрасним.
Раптом знизу я почув такий крик, що, якби я мав волосся на голові, воно встало б дибки. Мій політ зупинився і я звернув свій погляд донизу. Я побачив Великий Зал, де на підлозі лежали тіла мертвих. Біля мого зібралась ціла юрба. Мама ридала, притулившись до батькового плеча. Але не її крик я чув, ні.
Анджеліна вже не кричала – не могла, вона тільки рвала на собі волосся і чіплялась за моє мертве тіло. Поряд без руху сидів Джордж, сльози котились по його обличчю. Дивно, я вперше бачив, щоб мій брат плакав. Підбігла Герміона, стала заспокоювати Анджеліну, намагаючись відтягти її від мого тіла. А я, ідіот, ще думав, що вона кохає мене менше, ніж я її!
Якби у мене було серце, воно розірвалось би від туги. Але замість цього сум заполонив усе моє єство. Любі мої, не ридайте за мною так! Не треба! Якби я міг, я дав би вам вісточку, що мені добре.
Але я не міг… Я був мертвим.
***
Я чув про те, що душі чарівників, які боялись смерті, залишаються на землі у вигляді привидів – як Майже- Безголовий-Нік, наприклад.
Проте я не боявся смерті. Мабуть, тому і не став привидом. Не страх, а любов тримала мене на землі. Я був поряд з рідними, коли битва продовжилась. Я бачив перемогу Гаррі Поттера. Я був поряд з Джорджем і Анджеліною весь цей час. Але вони не бачили мене. Бо я не повернувся повністю. Може, я й хотів би цього. Але я просто НЕ МІГ.
Мабуть, я плакав би, як Джордж, від нестачі сил і відчуття пустоти, але виходило – у мене не було очей, які могли б плакати.
Я втратив життя. Я втратив тіло. Я міг піти в ту манливу радість нагорі, але я не хотів залишати своїх рідних в горі. Я залишився, щоб бути поряд з ними.

Розділ 5
Але воно повторилось – тільки тепер Анджеліна поцілувала його. Це сталось через два місяці після першого разу. Через два дні до неї прийшла Джіні. Моя кохана, мабуть, була у відчаї від власних дій і тому все розповіла подрузі.
- Розумієш, я дивлюсь на Джорджа, а бачу Фреда. Я цілую одного, а згадую смак губ його брата! Мені він сниться! Мені здається, я збожеволіла… Я їх усмішки порівнюю, очі… я так скучаю!.. – Анджеліна почала плакати. – Я не хочу забувати Фреда, не хочу і не зможу! Він… Єдина людина, що подарувала мені стільки радості… А тепер я зраджую його…
Джіні уважно подивилась на неї.
- Єдине, що я можу тобі порадити: слухай, що підказує тобі серце. Навряд чи Фред колись перестане стояти мід тобою і Джорджем. Але, якщо ти полюбиш Джорджа, то, думаю, Фред пробачить тобі… Але я хочу запитати…
Джіні раптом зніяковіла.
- Ти спала з Фрейдом? Якщо так, то навряд чи у вас з Джорджем щось вийде…
Анджеліна тільки похитала головою. Не спала.
Ні, не спала, бо ми це обговорювали і вона сказала, що не хоче до весілля. Сказала, що, мабуть, вона консервативна, але яка вже є. Я не наполягав – я був закоханий. І я цінував її вибір.
Та тільки весілля в цього в нас не буде. Ніколи.
***
Я бачив, що Анджеліна страждає. Я бачив, що страждає мій брат. Але не міг їх пробачити.
Розумів, що це бездушно, що вони живі, що вони заслужили на щастя, але не міг змиритися з цим.
Анджеліна багато разів гримала дверима перед носом Джорджа. Джордж багато разів ішов геть, поцілувавши її просто як уперше. Але їх тягнуло одне до одного. Це розуміли вони. Це розумів я.
Одного разу, коли пройшов рік з моєї смерті, Анджеліна прийшла додому засмучена. Просипала на стіл муку.
А тоді сповзла по стіні, ридаючи.
Раптом я відчув, що наближається біда. Так і було – дівчина підвелась, висунула шухляду і почала вибирати ніж, який гостріший. Я зрозумів, що вона зараз зробить. Вона вирішила накласти на себе руки.
- Пробач, Джордж. Я не можу так. Я кохаю і тебе, і Фреда. Життя стало нестерпним.
Дівчина замахнулась ножем над рукою.
Я запанікував. Як подати їй знак? Як? Як?..
- Фред, милий, я іду до тебе.
Я глянув угору. Будь ласка, Господи! Допоможи!
Раптом, наче вихор, думка: мука.
Несподівано я зрозумів, що у мене з’явилось тіло – прозора копія того, що було раніше, проте Анджеліна і далі не бачила мене. Я кинувся до столу і провів рукою по розсипаній муці. З’явилась лінія – ура!
Анджеліна впустила ніж, коли на муці самі по собі з’явились слова:
«Не треба».
Ти пішла зі мною на бал. Але з Джорджем ти підеш по життю. Тільки зараз до мене дійшло, що так буде краще. Наче в книзі – там завжди герої роблять як найкраще. Ну і нехай. Буду героєм, хоч і після смерті. Так треба. Я відпускаю тебе.
Очі дівчини раптом розширились від шоку, вона подивилась просто на мене. Вона мене побачила.
– Фред?..
По-дурному так. Я хотів сказати так багато, а вийшло тільки:
- Привіт.
Анджеліна схопилась за серце, і я навіть злякався, що вона зараз втратить свідомість. Але дівчина лише вчепилась в край столу, щоб втримати рівновагу, і тихо запитала:
- Ти повернувся?
Я кивнув.
- Тобто, ти тепер – привид. Так? Завжди будеш тут, як Майже-Безголовий-Нік?
- Не думаю. Я ненадовго, - я посміхнувся. – Просто скучив. Та й узагалі, мені здається, ти тут вирішила дурниць наробити…
Я кивнув у бік підлоги, де лежав ніж.
- Припухла, так?
- Я хотіла до тебе. – просто відповіла Анджеліна.
Я зітхнув.
- Пообіцяй мені, що більше ніколи такого не зробиш! Самогубці і герої війни в одному чані не варяться…
Анджеліна ковтнула слинку, а тоді стала нервово смикати рукав блузки.
- Ти злишся? Ти ж бачив усе, що відбувалось, так?
Я кивнув.
- Спершу злився. Але потім зрозумів, що це тупо. Ви ж живі люди, врешті-решт! Ви любите, відчуваєте… Та й до того ж, я тут подумав – якби я й хотів, щоб ти вийшла за когось заміж, то тільки за Джорджа. Він єдиний зможе розуміти тебе так, як я колись розумів. Адже він мій брат.
- А ти… тобто я…
- Анджеліно, сонечко, я ніколи й нікого не кохав сильніше, ніж тебе. Я хочу, щоб ти була щаслива.
Анджеліна заплакала. Я шкодував, що не можу обійняти її – боявся виявитись холодним, як інші привиди.
Тут раптом почувся звук дверей, що відчиняються.
- Це Джордж, - прошепотіла Анджеліна.
- Ти що, не зачиняєш двері?
Дівчина посміхнулась.
- Ти ж був тут увесь час – міг би і звернути увагу…
- Анджеліно, ти з кимсь розмовляєш? – донісся з коридору голос мого брата.
- Так, Джордж… Думаю, тобі краще увійти, - невпевнено покликала його Анджеліна. Поки мій брат ішов до нас, я раптом відчув тепло в грудях, а ще якась невидима сила легенько торкнулась мого плеча.

Тобі пора, Фред Візлі.

- Одну хвилинку, - прошепотів я. Анджеліна нерозуміюче зиркнула на мене, але не встигла нічого запитати.
До кухні увійшов Джордж.
На обличчі мого брата відобразилась така буря емоцій, що я навіть не берусь її описувати.
- Фред?..
- Привт, брате.
- Ти – привид?
- Здався вам цей привид… - буркнув я. Тепло в грудях стало відчутнішим. – В мене залишилось дуже мало часу.
- Ти злишся?
- Навпаки: зараз я радий за вас.
Фред і Анджеліна перезирнулись.

Двадцять секунд, Фред Візлі!

- Знаєте, я ніколи не хотів здаватись занадто великим прихильником мелодрам і романтичних фігнюшок, але, мабуть, доведеться.
Я взяв Анджеліну за руку (дівчина здригнулась – значить, я все-таки холодний) і вклав її в руку брата.
- Бережіть одне одного, окей?
Я обійняв брата і легенько торкнувся губами чола Анджеліни. Тоді відійшов на кілька кроків.
- Всій сім’ї і Поттеру – привіт, - підморгнув я. – До нешвидкої зустрічі!
Тепло поширилось до кінчиків пальців. Тіло стало втрачати матеріальність і обриси.

Ти правильно вчинив, Фред Візлі. Молодець.

Дякую.

Я зник з кухні, де стояли мій брат з коханою, а на столі було розсипано муку. Я не бачив більше гарного затишного будиночка, не чув шуму машин за вікном. Я торжествував. Мене наповнила така радість, яку не змогло б умістити в себе моє земне тіло.
Я зрозумів істину: не треба боятися смерті. Треба всього лише жити так, щоб помирати було не соромно.
Треба любити життя. Цінувати кожну мить.
***
Звісно, я буду згадувати минуле. Я буду іноді поглядати на те, як поживають близькі мені люди. Я побачу народження племінничків. Я побачу плачучого від радості Джорджа з маленьким Фредом на руках.
Але все це потім. А зараз треба освоюватися на новому місці.

                                                   Люблячий вас, Фред Візлі.

Дякую, Юль=))

На жаль, українською воно вийшло трохи гірше, ніж російською(
але я старалась))